визначати місце

1) ( встановлювати) to determine, to fix

2) ( розкривати сутність) to define

1) ( визначати місце свого перебування) to orient oneself; ( на місцевості) to find one's bearings on the ground

2) ( визначити лінію своєї поведінки) to be guided (by)

3) ( визначити напрям своєї діяльності) to focus (on), to go (by), to head ( for)

1) ( намічати) to fix, to set, to appoint; (визначати, встановлювати) to assign, to allocate

2) ( на посаду) to nominate, to appoint, to designate, to name

3) ( прописувати) to prescribe

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМ У ФІЛОСОФІЇ - у загальному значенні - сукупність філософських вчень про природу і сутність людини, у вужчому - напрям західної, переважно нім. філософії, започаткований Шелером та розвинутий у теоріях Плеснера, Ротхакера, Гелена, Хенгстенберга, Кассирера, Больнова та ін. А.н. у ф. є спробою шляхом узагальнення новітніх досягнень гуманітарних наук про людину - антропологи, етнографії, етнології, психології, соціології та ін. - на світоглядних засадах нім. романтичної філософії та філософії життя, неокантіанства, феноменології, екзистенціалізму з'ясувати самобутність людини, специфічність засад її буття, а також роль та місце у системі соціальних зв'язків у суспільстві. Фундамент філософської антропології як відносно самостійної галузі досліджень, який заклав Шелер, створив програму вивчення своєрідності людини та її буття в усій повноті їх виявів. Ця програма була спрямована на взаємоузгодження спеціально-наукового дослідження різних галузей і аспектів людського буття з цілісним осягненням проблеми людини засобами філософії. Визначаючи людину як єдність нерозумного життєвого пориву та нежиттєздатного розуму (духу), Шелер вбачав відмінність людини від тварини у духовності та здатності вільно і творчо ставитися до процесів, явищ і речей довкілля. За такого підходу філософська антропологія постає як галузь метафізичних знань про походження людини, її фізичні, психічні та духовні начала й спонуки. В умовах інтенсивно зростаючого обсягу різноманітної наукової людинознавчої інформації вона покликана відновити цілісний філософський образ людини та її ставлення до самої себе і процесів навколишнього світу. А.н. у ф. має декілька відгалужень: культурно-філософський (Ротхакер, Ландман), з опорою на версію філософії життя, розроблену Дильтеєм; біологічний (Плеснер, Гелен, Портман), що спирається на розроблене Ніцше розуміння людини як біологічно недосконалої та непридатної до повноцінного існування на основі власного волевиявлення істоти; релігійний (Генгстенберг), за яким специфіка людини полягає у "спрямованості до Бога"; педагогічний (Больнов), орієнтований на розвиток спроможності до самостійного мислення, вміння особистості визначати і постійно відтворювати власну, неповторну і нестійку міру життя. Хоча означені мислителі різняться розумінням специфіки і функцій філософської антропології, основних її категорій, законів, методів, стану та перспектив розвитку, вони усе ж постають як представники єдиного напряму в філософії, наполягаючи на поверненні до розгляду змістовних онтологічних проблем, пов'язаних з природою буття людини як цілісного суб'єкта життєвого процесу.

БАТЬКІВЩИНА - історично усталена сфера буття людської спільноти; місце народження людини (або походження народу) як носія певних культуротворчих, духовно-моральних потенцій; просторово визначене положення в бутті, що є для людини вихідним у її ставленні до світу. Історична, культурна, національна й особистісна значущість поняття "Б." відбиває глибинний зв'язок суб'єктивних інтенцій, свідомості й духовності людини з відповідним природним і культурним середовищем. Проте цей зв'язок стосується не німотних "уз крові", що символізують біологічну спільність походження, а внутрішніх, суб'єктивних актів визнання і любові, котрі втілюють людську потребу в онтологічному оперті власного існування Р. озрізняють поняття "велика" і "мала" Б. Перше визначає онтологічну вкоріненість людини в контексті уявлень про державну або національну єдність; друге фіксує досвід сприйняття безпосередньої локальної цілісності, з якою пов'язаний життєвий шлях даної особистості. Поняття "велика Б." (або "Вітчизна") апелює переважно до загального ідеологічного осмислення (зокрема, в річищі національної державницької ідеології), натомість "мала Б." відтворює досить конкретний "буттєвий" ландшафт людського становлення. Здатність особистості самостійно визначати місця та траєкторії свого суб'єктивного входження у світ знаходить вияв у поняттях "друга Б.", "духовна Б." Якщо ідея національної причетності пов'язує долю людини з певною самодостатньою спільнотою, відмінною від інших подібних спільнот, її специфічними цілями й ідеалами, то любов до Б. не має такого розмежувального характеру: її ціннісний контекст заздалегідь зорієнтований на вихід у великий світ. Постаючи своєрідним просторовим тілом національного духу, феномен Б. разом з тим окреслює життєво конкретний простір міжнаціонального спілкування й відкритості.

ДЕТЕРМІНІЗМ ( від лат. determine - визначаю, обмежую) - філософське вчення про визначений (не довільний) характер буття явищ; теорія відносин опосередкування, завдяки яким продукуються речі і явища, визначається їхня природа і способи існування. Д. відповідає на питання, чому виникає річ, чим вона породжена, чим визначається її існування і чому вона змінюється і зникає, у що перетворюється. Д. фіксує активність буття та стверджує, що будь-яка річ є результатом зміни інших речей, в них закорінена Ц. ентральним у Д. є принцип причинності, згідно з яким не існує нічим не зумовлених подій, кожне явище породжується іншими явищами. Проте Д. не редукується до принципу причинності, позаяк передбачає не лише породження, а й значно ширший набір детермінуючих дій і відповідних факторів, напр., умови, за яких діє причина, чинники, які визначають напрям процесу, роль необхідності та випадковості і їх співвідношення у ході детермінації, специфічний вплив цілого на частини, змісту на форму тощо Н. едоліком старого Д., який утримував свої позиції аж до початку XX ст., було те, що він не лише зводив Д. до причинності, а й останню розумів механістичним чином, заперечуючи об'єктивний характер випадковості, статистичних зв'язків. Звідси - заперечення закономірного і детермінованого перебігу біологічних, особливо ж - соціальних процесів чи, навпаки, ствердження їх фатального характеру. Принцип Д. обґрунтовує не лише опосередкованість певного явища іншими, а й визначений характер цієї опосередкованості - не лише якісний, а й кількісний (інакше закони природи не мали б місця). Будь-яке явище детерміноване, хоча вид та кількісні показники цієї детермінації залежать від його характеру. Відношенню детермінації притаманні спрямованість від детермінуючого чинника до результатів детермінації, у той же час ці чинники та наслідки їх дії є відносними. Детермінація може здійснюватися від можливого до дійсного чи від причини до наслідку, від змісту до форми. Але й дійсне може детермінувати нові можливості, наслідок - слугувати народженню нових результатів, форма - визначати зміст. У процесі детермінації детермінуючий чинник визначає природу продукованих ним явищ: речові, енергетичні та інформаційні зміни відбуваються не довільно, а у відповідності з характерними для кожного випадку, цілком певними закономірними відношеннями Ц. е дозволяє говорити про незнищенність, постійне відтворення процесу детермінації. Остання теза може розглядатися як важливий принцип, втіленням якого є закони збереження енергії, кількості руху (імпульсу), електричного та інших зарядів, ізотопічного спіну тощо, різного роду кругообіги у природі, баланси у суспільному житті, зокрема в економіці, збереження генетичної інформації та ін. Важливим проявом відносин детермінації є самодетермінація. Прикладом її є саморегуляція та самоорганізація, що їх вивчають кібернетика і системологія. Згідно з принципом самодетермінації тотальності (лат. totus - весь, цілий), у межах тотальності має місце взаємна детермінація частин і цілого. Зміна відношення частин до цілого одночасно є зміною відношення цілого до частин, суб'єкт детермінації виявляється об'єктом власної активності, внаслідок чого розгортається реалізація можливостей частин і цілого у їх взаємній і постійній динамічній єдності.

МОДЕЛЬ ( від лат. modus - міра) - у загальному розумінні аналог (графік, схема, знакова система, структура) певного об'єкта (оригіналу), фрагмента реальності, артефактів, витворів культури, концептуально-теоретичних утворень тощо. З логічної точки зору, дві системи S, і S2 називаються М. одна одної, якщо вони ізоморфні або гомоморфні між собою. Відношення "бути М." є відношенням рефлексивним, симетричним і транзитивним, тобто відношенням типу еквівалентності, тому питання, яку із систем Sj і S2 вважати оригіналом, а яку М., вирішується залежно від конкретної ситуації. З гносеологічної точки зору, М. - це замінник, представник оригіналу у пізнанні. Завдяки їхньому ізоморфізму або гомоморфізму знання, отримані в результаті дослідження М., екстраполюються на оригінал, широко використовуються в багатьох науках у різних значеннях, але, як правило, поняття "М." пов'язують з методом моделювання. У такому значенні М. - предметна, знакова чи мислена (уявна) система, що відтворює, імітує або відображає якісь визначальні характеристики, тобто принципи внутрішньої організації або функціювання, певні властивості чи ознаки об'єкта пізнання (оригіналу), пряме, безпосереднє вивчення якого з якихось причин неможливе, неефективне або недоцільне, і може замінити цей об'єкт у процесі, що досліджується, з метою отримання знань про нього. Отже, відношення "оригінал - М." не природне, а епістемологічне, зумовлене процесом пізнання. Питання про відношення М. й оригіналу, ступінь їх спільності, подібності, адекватності - одне з найважливіших і найскладніших у процесі наукового моделювання. М. виступає ефективним засобом наукового дослідження тільки при максимально чіткому визначенні їх подібності та відмінності теоретичними засобами, які можуть визначати припустимі межі спрощень, абстрагувань, ідеалізацій. За фізичним характером М. можна поділити на предметні, знакові (інформаційні), мислені. Посідаючи істотне місце у потужному арсеналі наукових засобів, виконуючи описову, пояснювальну і евристичну функції, М. відіграє важливу роль у дослідженні різноманітних складних феноменів реальної дійсності.